Способи внечення добрив

особи і терміни внесення добрив залежать від біологічних особливостей культури, властивостей добрив і ґрунту, цілей застосування добрив. Розрізняють такі строки внесення добрив: допосівне (основне), припосівне (рядкове) й післяпосівне (підживлення), (рис.4.14).


Рисунок 4.14 – Способи внесення добрив

 Допосівне внесення добрив називають основним удобренням. Добрива розсівають по поверхні ґрунту й негайно заробляють у ґрунт під час основного обробітку у вологий шар. Його призначення – задовольняти рослини елементами живлення протягом вегетаційного періоду.  При поверхневому обробітку ґрунту добрива заробляють на глибину 15-18 см. Для цього застосовують культиватори-рослинопідживлювачі.

Якщо основний обробіток ґрунту вже виконано, добрива вносять під передпосівну культивацію. Цей прийом менш ефективний, оскільки добрива, особливо фосфорні й калійні, залишаються у верхньому шарі ґрунту. Верхній шар часто пересихає, а коренева система рослин виходить за його межі ще на початку вегетації. Це знижує ефективність внесених добрив. Тому добрива в основне удобрення доцільно вносити локально, стрічками культиваторами-рослинопід-живлювачами на глибину 18-20 см. Терміни внесення добрив і способи їх заробки у ґрунт залежать від погодних умов, властивостей ґрунту й добрив.

Органічні добрива в усіх зонах під всі культури вносять в основне удобрення і заробляють під час основного обробітку ґрунту (рис.4.15).

 

 Рисунок 4.15 – Внесення рідких органічних добрив

 У лісостепових районах до сівби вносять 70-90% фосфорних і калійних добрив, решту – у рядки під час сівби та в підживлення. Для підживлення найбільш ефективно використовувати азотні добрива.

 На дерново-підзолистих ґрунтах, а також в умовах зрошення в основному удобренні використовують 50-60% добрив.

На легких піщаних і супіщаних ґрунтах значна частина добрив, особливо азотних, легко мігрує по профілю ґрунту і за його межі. В таких умовах добрива, зокрема азотні, доцільно вносити навесні.

 Хлорвмісні калійні добрива вносять восени.

За основного внесення, насамперед, використовують добрива з низьким вмістом елементів живлення, а для ґрунтів з підвищеною кислотністю – важкодоступні негранульовані форми добрив.

Припосівне удобрення – це внесення добрив під час сівби недалеко від рядків або гнізд, основним завданням якого є поліпшення живлення рослин на початку вегетації, коли ще слабко розвинена коренева система (рис.4.16).

 

 Рисунок 4.16 – Технологічна операція припосівного удобрення

 Відхилення при рядковому внесенні від встановленої глибини не повинно перевищувати ±1,5 см. У цей період рослини найчутливіші до нестачі легкодоступних елементів живлення, особливо фосфору.

 Тому в рядки частіше вносять гранульований суперфосфат або гранульовані комплексні добрива, наприклад, нітрофоску. Добрива в рядки вносять одночасно з сівбою на відстані 3-4 см збоку від рядка і на 5-6 см глибше загортання насіння.

Підживлення – це внесення добрив під час вегетації рослин для посилення живлення у певні періоди розвитку. Розрізняють підживлення кореневі та позакореневі (некореневі).

При кореневих підживленнях добрива вносять у ґрунт культиваторами-рослинопідживлю-вачами в міжряддя просапних культур або розподіляють на поверхні ґрунту при підживленні культур суцільного способу сівби.

 

 Рисунок 4.17 – Підживлення мінеральними добривами зернових суцільного посіву

На посівах озимих культур під час кущіння, підживлення виконують прикореневим способом, вносячи добрива на глибину 4–5 см дисковими сівалками й спеціальними дисковими туковисівними машинами (рис.4.18).

 

Рисунок 4.18 – Прикореневе підживлення міжрядь кукурудзи культиватором-рослинопідживлювачем

 Некореневе підживлення – це нанесення добрив на листки та інші надземні органи рослини (рис. 4.19).

Його застосовують здебільшого для посилення живлення азотом та мікроелементами. Таке підживлення найефективніше у районах достатнього зволоження і на ґрунтах із легким механічним складом.

 

 Рисунок 4.19 – Некореневе підживлення посівів зернових

 Так, для підвищення вмісту білка в зерні застосовують підживлення азотом у період формування і наливання зерна. Для позакореневих підживлень доцільніше використовувати сечовину, яка не спричинює опіків.

Внесення добрив у запас (періодичне) передбачає застосування такої їх кількості, яку треба внести протягом кількох років під 2-4 культури, причому фосфорно-калійні добрива вносять тільки один раз, азотні – щорічно. Рівень ефективності запасного і щорічного внесення мінеральних добрив практично однаковий, однак, у разі внесення в запас, знижуються витрати на зберігання добрив, підвищується продуктивність праці, вдосконалюється технологія виконання сільськогосподарських робіт.

Застосування добрив з поливною водою передбачає їх внесення як на поверхню, так і вглиб ґрунту. Нині дедалі ширше використовують крапельне зрошення (4.20).

Застосування добрив одночасно з поливом дощувальними машинами дає змогу керувати ростом і розвитком рослин, формувати врожай певної якості. Це особливо важливо для рослин, які вирощуються на ґрунтах легкого гранулометричного складу та характеризуються тривалим періодом засвоєння елементів живлення. Вносити добрива можна з поливною водою як до сівби, так і під час вегетації рослин при вологозарядних, зволожувальних і освіжаючих поливах.

При дощуванні допустимими вважають такі концентрації розчинів мінеральних добрив: азотних – 0,5; фосфорних – 2; калійних – 3 та складних розчинів – 0,5%. Із добрив використовують сечовину, аміачну селітру, хлорид калію, амофос, карбамідно-аміачну суміш (КАС), рідкі комплексні добрива (РКД), солі мікроелементів. Строки підживлення встановлюють залежно від біологічних особливостей і стану культури, періодів найбільшого засвоєння рослинами елементів живлення.

 Дробне внесення добрив з поливною водою дає змогу підвищити коефіцієнт використання елементів живлення на 20-30%, порівняно з внесенням сухих добрив у ґрунт під основний його обробіток. При цьому врожай зернових культур збільшується на 3-4 ц/га, сіна багаторічних трав – на 9-10, зеленої маси кормових культур – на 23-24 ц/га, а продуктивність праці зростає в 1,5-2 рази.

Основними способами внесення добрив є розкидний і локальний.

Розкидний спосіб внесення передбачає суцільний рівномірний розподіл їх по поверхні з наступним зароблянням у ґрунт при основному, передпосівному, припосівному внесенні, а також при підживленні.

В разі оранки плугом із передплужником, понад 80% гранульованих добрив потрапляє в шар ґрунту 8-18 см, а за оранки без передплужника вони рівномірно розподіляються по всьому орному шару ґрунту. Якщо добрива заробляють у ґрунт культиваторами або боронами, 50-80% їх залишається в шарі ґрунту 0-2 см, а 81-100% – розміщується в шарі 0-6 см.

Внесення добрив у верхню частину орного шару ґрунту знижує оплату одиниці добрив урожаєм, що особливо чітко проявляється за умов недостатнього зволоження. Мінімальний обробіток (без перевертання пласта) не забезпечує достатнього перемішування добрив із ґрунтом, внаслідок чого посилюється процеси іммобілізації азоту, фосфору, сірки, зменшується кількість доступних для рослин сполук азоту, фосфору в орному шарі. Внесення азотних добрив у ґрунт на глибину менш як на 5 см, призводить до значних втрат газоподібного азоту. Особливо великі втрати елементів живлення внаслідок змиву та виділення газоподібних сполук.

Розкидне внесення добрив проводять за допомогою розкидачів і тукових сівалок (рис. 4.21).


         Рисунок 4.21 – Розкидне внесення добрив

 

Головною вимогою цього способу є рівномірність розподілу добрив по поверхні ґрунту, оскільки нерівномірний їх розподіл зумовлює строкатість урожайності, різні строки дозрівання та вилягання культур, погіршення якості продукції. Так, наприклад, недобір урожаю зерна озимої пшениці внаслідок вилягання рослин, спричиненого нерівномірним внесенням добрив і впливом інших чинників, може досягти 25-60%.

Локальний спосіб внесення добрив порівняно із розкидним дає змогу зменшити поверхню взаємодії добрив з ґрунтом, що сприяє кращому засвоєнню елементів живлення рослинами, підвищує врожайність зернових культур на 2-5 ц/га, зерна кукурудзи на 5-8, картоплі, коренеплодів, овочевих культур – на 20-40 ц/га і більше (рис. 4.22).

 

Рисунок 4.22 – Локальне внесення добрив

 Підвищення врожайності за локального внесення пояснюють меншим вбиранням елементів живлення ґрунтом, кращим їх засвоєнням рослинами та меншими втратами газоподібних сполук азоту. Так, коефіцієнт використання фосфору з суперфосфату за цього способу внесення зростає в 2-3 рази.

Локалізація калійних й особливо азотних добрив має менше значення, ніж фосфорних. Локальне внесення добрив у зону розміщення максимальної кількості коренів, тобто під рослину (насіння, бульби) або в міжряддя на глибину 3-15 см, є одним із найраціональніших прийомів. При цьому добрива розміщуються в ґрунті суцільною стрічкою або окремими гніздами. Локальне внесення добрив може бути основним, передпосівним, припосівним і підживленням. Добрива вносять до сівби, під час сівби або в період вегетації в рядки, ямки, за безполицевого обробітку ґрунту.

Локально добрива вносять за допомогою сівалок, культиваторіврослинопідживлювачів, комбінованих агрегатів, інших механізмів (рис. 4.23).

 

 Рисунок 4.23 – Культиватор для внесення добрив

 Оптимальні норми добрив за локального внесення на 10-30% нижчі, ніж за розкидного.

Класичний метод визначення доз добрив є польовий дослід. Численні досліди з вивчення ефективності добрив у різних умовах, дають змогу експериментально визначити їх середні норми під усі культури (вони подаються у відповідних рекомендаціях і довідниках). Застосовуючи поправочні коефіцієнти, норми уточнюють залежно від забезпеченості ґрунтів елементами живлення.

Останнім часом використовують балансово-розрахункові методи визначення норм добрив. Для цього використовують дані агрохімічних обстежень ґрунтів на вміст фосфору, калію, легкогідролізованого азоту, кислотність (картограми ґрунтів).

Враховуючи коефіцієнти використання рослинами елементів живлення із ґрунту й добрив, а також винос елементів живлення урожаєм, визначають норми добрив.

На оптимізацію живлення рослин позитивно впливає комплексне застосування засобів хімізації, яке передбачає:

1) доведення рН ґрунтового розчину до оптимального рівня за допомогою хімічної меліорації;

2) забезпечення рослин достатньою кількістю поживних речовин рунту;

3) посилення живлення рослин у критичні періоди їх росту, з урахуванням агрохімічних властивостей ґрунтів, біологічних особливостей культур, величини врожаю та його якості;

4) знищення бур’янів;

5) зведення до мінімуму негативного впливу хвороб і шкідників за допомогою засобів захисту рослин;

6) позитивне вирішення екологічних проблем і збереження чистоти навколишнього природного середовища.